Борис Грінченко

(1863—1910)

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині у дворянській сім'ї. Здобувши початкову освіту, навчався в Харківському реальному училищі, з якого був відрахований за читання й поширення забороненої політичної літератури. Після двох місяців ув'язнення працював канцеляристом у Харківській казенній палаті. Через деякий час склав іспит на народного вчителя, викладав у школах на Харківщині та Катеринославщині. Одружився із сільською вчителькою Марією Гладиліною (писала твори під псевдонімом Марія Загірня).

Результатом майже десятирічної педагогічної праці стали дослідження Грінченка «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «Народні вчителі і українська школа» та ін.

Літературний шлях Б. Грінченка розпочався в 1881 році. У львівському журналі «Світ» за сприяння І. Франка були опубліковані його поезії. Учителюючи, невтомно працював як письменник, публіцист, критик. Виступав під псевдонімами Василь Чайченко, Б. Вільхівський, М. Тримач, Л. Яворенко. Опублікував поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Нові пісні і думки Василя Чайченка», «Під хмарним небом». У прозі Б. Грінченко звертався до жанру оповідання, рідше — повісті.

Переїхавши в 1894 році до Чернігова, працював у губернському земстві, одночасно багато сил віддавав громадській роботі. Тоді опублікував книжки малої прози «Хатка в балці», «Оповідання», написав декілька драматичних творів. Вивчав фольклор та етнографію. Видав «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідній з нею губерніях». Упорядкував збірки народної поезії «Пісні та думи», «Думи кобзарські», «Веселий оповідач» та ін.

У 1902 році письменник перебрався до Києва. Там майже два роки працював над підготовкою словника української мови. На основі матеріалів журналу «Київська старовина» Б. Грінченко уклав чотиритомний «Словар української мови». Активно виступав як журналіст. Зокрема, із 1905 року редагував першу українську щоденну газету «Громадська думка», а з 1906 року — журнал «Нова громада». За ініціативою письменника була створена Всеукраїнська учительська спілка. Він сам виступав за народну освіту українською мовою. У 1906 році Б. Грінченко організував і очолив товариство «Просвіта». Постійно працював над книжками для народної освіти та виховання. Підготував «Українську граматику до науки читання й писання», книжку для читання в школі рідною мовою «Рідне слово» (у співавторстві з дружиною) та ін.

Напружена праця спричинила загострення хвороби легень. У вересні 1909 року письменник виїхав на лікування до Італії. Помер Б. Грінченко 6 травня 1910 року в Італії. Його поховали в Києві на Байковому кладовищі.

Виявляємо читацьку, літературну компетентності

У зручній для вас формі (схеми, таблиці, плану, тексту) запишіть відомості про життєвий шлях Бориса Грінченка.

Читаємо взірці української художньої літератури

Прочитайте оповідання Бориса Грінченка «Без хліба». Звірте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника.

В електронному додатку до підручника на сайті interactive.ranok.com.ua ви знайдете повний текст твору.

Проблема моралі («Без хліба»)

Більшість прозових творів Б. Грінченко присвятив зображенню українського народу. Письменника цікавили соціальні процеси й моральна проблематика. Розглядав він і питання, що стосувались народної освіти та виховання.

В оповіданні «Без хліба» (1884) автор зосередився на вивченні особистісного профілю українського селянина — носія й виразника народної етики. Він показав, наскільки важливими в житті людини є засвоєні ще з дитинства моральні норми й цінності.

Селяни Горпина й Петро вже три роки як побралися, мають маленьку дитину, та все ніяк не облаштують власне господарство. Несприятливим видався й останній рік, а на весну не стало хліба.

Петро шукав роботу, та й тут не пощастило. Лишилася надія позичити хліб із громадських запасів, що зберігаються в гамазеї (складському приміщенні). Адже й Петро разом з іншими селянами свого часу складав туди зерно! Та коли звернувся до старости, то зустрів лише нерозуміння й байдужість до своєї біди.

Письменник детально розкрив психологічні стани селянина, доведеного до відчаю. Петра глибоко обурює ставлення сільської влади: «Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина нехай умирає!». Лише розпач, загроза голоду й уболівання за рідних змушують чоловіка зважитися на крадіжку. Він приходить до цього не одразу, а поступово: довго

переконує самого себе, у душі відбувається гостра боротьба.

Про вчинену Петром крадіжку не дізнаються односельці, але вона швидко руйнує сімейну злагоду, стає причиною болючих моральних переживань. Горпині сумно та соромно — вона не хоче чоловіка-злодія. Та й самого Петра гризе сумління. Він бачить, як його вчинок позначився на родинному житті. Терпіти муки совісті вже несила, і селянин щиро просить вибачення в громади: «Люди добрі! Простіть мене, бо я злодій!».

Важливим і показовим є зображення морального рівня громади. Письменник розрізняє простих хліборобів і сільську владу. Якщо староста й писар не допомогли Петрові, то звичайні односельці виявили людяність та виступили проти його арешту. Автор вірить у справедливість організованої сільської громади, яка покладається на традиційну народну мораль. Люди дали шанс на виправлення, а селянин, заробивши чесною працею, повернув украдене. Петро відродив не лише повагу односельців, а й прихильність коханої дружини і власний душевний спокій.

Оповідання нагадує народну соціально-побутову казку: герой хоч і робить хибний крок, та, одержавши підтримку родини й «добрих людей», гідно виправляє свою помилку. А фінал твору щасливий — теж як у казці. Та й сама історія, попри свою зовнішню простоту, сприймається немов корисне практичне повчання, що передає часточку народної мудрості.

Виявляємо літературну компетентність

1. Коли автор написав оповідання? Хто є героями твору?

2. Чому герой оповідання зважився на крадіжку?

3. Доведіть, що цей учинок Петра є психологічно мотивованим.

4. Що змусило героя зізнатись у скоєному?

5. Як громада поставилась до селянина? Чи виправив він свою помилку? Запрошуємо до дискусії

6. «Без хліба» Б. Грінченка — реалістичний твір чи літературна казка?

Читаємо взірці української художньої літератури

Прочитайте оповідання Бориса Грінченка «Сам собі пан». Звірте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника.

В електронному додатку до підручника на сайті interactive.ranok.com.ua ви знайдете повний текст твору.

На захист людської гідності («Сам собі пан»)

Як і «Без хліба», оповідання «Сам собі пан» (1902) дуже нагадує соціально-побутову казку чи й навіть анекдот. Воно цілком спирається на народну етику, адже у фольклорі знайдемо немало творів, де гостро висміюється чванливе й зарозуміле панство та обстоюються моральна перевага й гідність простої людини.

Сама історія подається як така, що справді була почута «з народних уст». Автор познайомився з нею, коли подорожував у поїзді третім класом — разом із селянами. Тоді літній селянин Данило й розповів про свою пригоду, як колись «панського права добувався».

Маючи справу в місті, вирішив їхати поїздом у вагоні першого класу. Дуже вже хотів дізнатися, «чи можна якось так, щоб і мужик в одній хаті з паном сидів». Придбав недешевий квиток і попрямував до «панського» вагона.

Чи не все оповідання будується на відтворенні того, як на присутність «мужика» реагують ті, хто зараховує себе до еліти суспільства. У такий спосіб автор викрив цілу низку негативних стереотипів, носіями яких виступають нібито освічені й цивілізовані люди, котрі на ділі схвалюють соціальну дискримінацію. На тлі «вершків суспільства» дуже виграшно виглядає звичайний селянин зі своїми уявленнями про

виховання, людську гідність і мораль. Лише деякі з панів підтримують селянина, але таких усе ж таки меншість.

У місті Данило дуже швидко вирішив свої справи. Хотів хоч раз у житті в театрі побувати, та в той день був лише концерт у «дворянському собранії». Придбав найдорожчий білет до першого ряду, але довго там не втримався. Як і в поїзді, панів обурила присутність «мужика».

Розгніваний поліцейський чин наказав вивести геть непроханого відвідувача. А коли Данило показав білет і став доводити свої права, то ще й гірше сталося. Відправили в супроводі солдата до поліції, ледь утік. Ось така пригода, смішна й сумна водночас. Удома сміялися односельці, мовляв, даремно «панського права добувався».

«А воно й неправда: не панського, а таки людського. Та де воно в нас є». У цих словах міститься вказівка на основне питання, що його порушив автор. Це проблема соціальної дискримінації й того приниження, що зазнає проста людина, обстоюючи свої громадянські права в несправедливому суспільстві. Автор розглянув також і важливі моральні проблеми: самоповаги, внутрішньої людської культури й виховання.

Виявляємо літературну компетентність

1. Коли було написане оповідання? Як звуть героя твору?

2. Які ситуації зобразив автор? Чи нагадують вони анекдотичні?

3. Як ставилися пани до «незвичної» поведінки селянина?

Запрошуємо до дискусії

4. Яку проблему порушив автор оповідання? Чи актуальна вона сьогодні? Виявляємо творчі здібності

5. Напишіть рецензію на одне з оповідань Б. Грінченка.

Громадянська лірика

Творчість Б. Грінченка тісно пов'язана з темою громадської і просвітницької праці. На його думку, література мусить вирішувати суспільні завдання, закликати народ до боротьби за краще майбутнє. «Література інша не має права бути, — писав поет, — і через те я так ненавиджу всі ті твори, які пригнічують нам дух, псують нам ясність душевного погляду, убивають надію й бажання боротися і досягти кращого й більшого».

Для Б. Грінченка поезія була дієвою формою громадської, національної й культурної активності. Тому й писав він переважно про народні страждання та соціальну несправедливість, закликав до рішучих громадських змін. Не дивно, що деякі ліричні твори поета позначені декларативністю, тобто надмірною прямотою й піднесеністю вислову, а іноді навіть закличним, майже агітаційним характером. До таких належать вірші «Доки?», «До праці», «До народу».

Назва поезії «Доки?» (1881) покликана пробудити в читачів гостре неприйняття життя без надії. Тривають довгі роки недолі і, здається, немає тому кінця: «І доки будемо так жить? / Ніхто не скаже — все мовчить!» Ліричний герой

і сам болюче переживає такий кризовий стан, і своїм читачам нагадує про неприпустимість громадської пасивності й рабської покори.

А щоб досягти бажаної свободи, слід долати пасивність і братися до роботи. Лише вона відкриє шлях до майбутнього. Таким є провідний мотив поезії «До праці» (1881). Виклад у ній має піднесену інтонацію. Це вірш-заклик до ідейних однодумців: не покладаючи рук, виступати на «довгий той шлях і важкий» та здобувати «щастя» й «долю» хоча б і для наступних поколінь: «Сміливо ж, браття, до праці ставайте, — / Час наступає — ходім!».

Але боротьба за народне майбуття, довготривала й невдячна, може викликати сумніви, розчарування, утрату ілюзій. Саме через це пройшов ліричний герой поезії «До народу» (1884): «І зникли рожевих тих мрій і сліди...». Та перші розчарування не змінили переконань, сумніви вдалося подолати, а віра в прийдешню перемогу зросла і зміцніла. Вагання і страх уже в минулому: «Я силу новую почув у руках, / Щоб зло і темноту бороти». Ніколи не миритися з неправдою, лише наполегливо працювати, долаючи зневіру, — таким є переконання ліричного героя поезії Б. Грінченка.

Читацький практикум

Прочитайте зразки громадянської лірики Б. Грінченка. Виконайте завдання.

До праці

Праця єдина з недолі нас вирве: Нумо до праці, брати!

Годі лякатись! За діло святеє Сміло ми будему йти!

Праця єдина нам шлях уторує, Довгий той шлях і важкий, Що аж до щастя і долі прямує: Нумо до праці мерщій!

Праця не згине між людьми даремне: Сонце засвітить колись,

Дякою нас тоді люди згадають —

Нум же! До праці берись!

Хоч у недолі й нещасті звікуєм — Долю онукам дамо!

Ми на роботу на світ народились,

Ми для борні живемо!

Сміливо ж, браття, до праці ставайте, — Час наступає — ходім!

Дяка і шана робітникам щирим!

Сором недбалим усім!

1881

Доки?

Минає час, минають люди;

Ми всі ждемо того, що буде,

І кажем всі: давно вже час,

Щоб воля та прийшла й до нас, А все її нема, не йде, —

А час не жде, а час не жде!..

А час не жде, а час летить,

А серце змучене болить,

Бо довгий гніт минулих днів Його украй вже пригнітив,

І тяжко так, що, може, ми Гіркими плакали б слізьми, Якби не гніт цей днів тяжких, Щоб нас за довгий час усіх І одслід навіть з мук навчив Ховать в душі без сліз і слів.

І так на світі живемо,

На плечах лихо несемо.

І доки будемо так жить?

Ніхто не скаже — все мовчить!

1881

До народу

Були ті часи, як тобі я до ніг,

Убогий народе, схилявся.

І в думах улюблених чистих моїх У дні ті щасливії мрій молодих Мені божеством ти здавався.

Любив я тебе почуванням палким, Бажав я на тебе робити,

І праці віддавсь цілим серцем моїм,

І тільки для тебе й тобою самим Хотів я і на світі жити.

І певна надія у мене була,

Що ти привітаєш, народе,

Ту душу, що тільки тобою й жила,

Що в мріях у сяйво тебе повила,

Й зазнаєм ми братньої згоди.

Але я побачив не те, чого ждав,

І що сподівавсь, що побачу,

Бо той ідеал ти щодня зневажав,

Який я у мріях собі малював,

Мав інший ти звичай і вдачу.

Замість ідеалу я вздрів на селі Зубожений люд занімілий.

Темнота й незгода у нашій землі, Здавалося, скрізь панували й жили І люд той безщасний гнітили.

Чи я працювати для тебе не вмів,

Чи ти не діймав мені віри,

Та вкупі зо мною ти йти не схотів,

На працю мою ти з невірством глядів, Мов бачив нещирі заміри.

І поглядом іншим я глянув тоді На тебе, народе коханий.

І зникли рожевих тих мрій і сліди, Неначе од сонечка краплі з води,—

Ти знову мені був незнаний.

Але ж я не кидав і далі робить,

Робив, бо якіїсь надії

На те, що розрада тяжка ця на мить,

Що знову у згоді ми будемо жить, —

Були ще хоч трохи у мрії.

Що більше і важче невтомно робив,

Що більш віддававсь я роботі,

То більше мені все твій образ яснів І в поті чола я того зрозумів,

Хто сам працювать звик у поті.

Чи той — я спитався — кому засягти Ти дав і культури, й освіти,

Братався з тобою, схотів принести Тобі свого світла у темні хати,

Щоб міг ти свій шлях зрозуміти?

Ні! здавна хто світло в руках своїх мав — Не йшов він до тебе світити,

І той тільки в хату до тебе вступав,

Що заздро на працю твою зазіхав І вмів тебе тільки гнітити.

Не дивно ж, що темрява — доля твоя, Що, темними йдучи лісами,

Забув навіть власне своє ти ім’я,

Забув, що існує з народів сім’я,

Що рівний ти в їй із братами.

Як міг ти, пригнічений вниз до землі, Недавній ще раб в своїй хаті І наймит часами на власній ріллі,

Тепер, після всіх, що дурить тебе йшли, Як друзів ти міг упізнати?

Я це зрозумів. І вагання, і страх — Все зникло, і знов до роботи Іду я, і певний лежить мені шлях, Я силу новую почув у руках,

Щоб зло і темноту бороти.

І вже чи дійду до своєї мети,

Чи зламаний вмру серед шляху,

Але не покину до неї іти,

За правду, за волю все зможу знести — І жити, і вмерти без страху!..

1884

Виявляємо літературну компетентність

1. Які риси властиві громадянській ліриці?

2. Зверніться до творів і поясніть, чи наявні вони в поезіях «Доки?», «До праці», «До народу»?

3. Який вірш громадянської лірики поета зацікавив вас найбільше? Визначте найяскравіші риси ліричного героя цього вірша.

Філософські роздуми («Моє щастя»)

У творі «Моє щастя» органічно поєдналися філософське, особисте і громадянське переживання. Частково вірш перегукується з філософським роздумом українського мислителя Г. Сковороди «Всякому місту — звичай і права»: мандрівний філософ демонструє байдужість до всіх спокус світу і протиставляє їм чисте сумління як найвищу цінність.

У поезії Б. Грінченка теж осмислюються людські цінності. Три перші строфи стосуються багатства, влади і слави. Вони поєднані за допомогою анафори — кожну строфу розпочинають однакові слова: «Хай люди женуться...».

Ліричний герой цілком байдужий до того, за чим «женуться люди». Для нього багатство,

слава і влада — фальшиві цінності. Усе це герой готовий віддати «за милої погляд ласкавий», «за кохання хвилини святі». Здається, це і є справжнє щастя: «Без влади, без слави, без втіх золотих — / Я знаю — в хвилини палкого кохання / Я дужчий, щасливіший буду за всіх».

Можна подумати, що нарешті герой визначив для себе найвищу цінність, однак це не так. У нього є щось набагато важливіше — щастя любові до батьківщини. Саме воно становить ту цінність, «що вище од влади, од слави й кохання.». Навіть обираючи між особистим почуттям і патріотичним обов'язком, ліричний герой віддає перевагу патріотизму: «Але ж я віддав би усе на цім світі / За змогу умерти за рідний свій край!».

Читацький практикум

Прочитайте твір. Виконайте завдання.

Моє щастя

Хай люди женуться за втіхами світу! Женуться за брязкотом злота дзвінким, Затоптану душу, багном оповиту, Востаннє затопчуть нехай перед їм.

Хай люди женуться за владою в світі, Вганяють за правом веліти страшним,

І хай Рубікони, всі кров’ю политі,

Не страшно для його проходити їм.

Хай люди женуться за славою в світі І за фіміамом її запашним І в йому знаходять нехай, немов діти, Усе, що бажали, що марилось їм, —

Те право веліти і сяйво від слави,

А з їм і ті гори усі золоті Віддам я за милої погляд ласкавий, Віддам за кохання хвилини святі.

Віддам я за милої карії очі,

За погляд, за усміх, як щастя ясний, Віддам за ті райськії місячні ночі І за поцілунок, як сонце палкий.

Віддам, не жалівши, віддам без вагання: Без влади, без слави, без втіх золотих — Я знаю — в хвилини палкого кохання Я дужчий, щасливіший буду за всіх.

Але ж і ті очі ясні, що кохаю,

Але ж і рожеві ті пишні уста І те раювання солодке без краю,

Що дасть нам кохання доба золота,

Але ж я усе це віддам без вагання За те, чого краще ніколи не знав,

Що вище од влади, од слави й кохання, Що раз тільки й мав би, якби я придбав.

І хоч після того не міг би я жити,

І хоч я на мить тільки й бачив би рай, Але ж я віддав би усе на цім світі За змогу умерти за рідний свій край!

1886

Виявляємо літературну компетентність

1. Від яких цінностей відмовляється герой твору?

2. Що в його житті означає кохання?

3. Яка цінність є для нього головною?

4. Поясніть, чому поезію «Моє щастя» вважають зразком філософської лірики поета. Виявляємо творчі здібності

5. У довільній формі напишіть коротке есе «Моє щастя».

Мотив весняного оновлення («Весняні сонети»)

Принцип зображення емоційних станів людини через картини навколишнього світу є дуже давнім. Він активно застосовувався в народній ліриці, звідки й прийшов до літератури.

Зіставлення природи та людських переживань здійснюється за подібністю або контрастом. Такий прийом визначають як психологічний паралелізм. З різними порами року в літературі ототожнюються різні емоції: наприклад, весняна пора, що супроводжується пробудженням природи від зимового сну, зазвичай викликає радісні почуття.

Оптимістичним настроєм перейнятий цикл Б. Грінченка «Весняні сонети» (1888). У ньому чотирнадцять творів, об'єднаних між собою мотивами весни, радісного весняного оновлення в природі й передчуттям оновлення в житті народу.

У «Весняних сонетах» поєднались ознаки пейзажної, інтимної і громадянської лірики. Поет звернувся до мотивів весни, надії, краси природи, кохання, щастя, правди й волі, праці-боротьби.

Весняне оновлення довкілля погоджується з надією на пробудження народної сили. Важливими є й контрастні картини: Дніпро навесні переможно рветься з-під криги,

а поряд — покірний підневільний «нікчемний люд» («Весна іде! Її дихання чую...»).

У циклі звучить заклик навчатись у природи, не втрачати надії на краще майбутнє. Символом прийдешнього оновлення виступає сонце. Воно здатне «осушити» людські сльози, відродити втрачене відчуття волі («Як вільно дишуть груди.»). Воно також упевнено перемагає «сірий туман», що загрожує заполонити світ («Скоріш! Скоріш! Од сірого туману.»). З утвердженням весняної сили відбуваються чарівні життєдайні метаморфози: «І світ почув: воскресни і живи!».

Весна — це ще й пора, коли хлібороби засівають ниву в очікуванні доброго врожаю. Й у «Весняних сонетах» постають алегоричні образи трудівників: «Колись і ти, сівачу правди

й волі, / На рідний степ повинен ще прийти» («І світ воскрес! І, працівник великий.»).

Майже монументального вигляду набуває алегоричний образ трудівника, який закликає всіх небайдужих «на працю неліниву» («Та де вона? Невже її й не мати?»).

А завершується цикл просто й уже без будь-якого інакомовлення: «Працюй, борись, аж поки буде сила, /1 всіх людей до праці закликай!».

Для Бориса Грінченка тема громадської роботи була визначальною. Невтомний трудівник усі свої життєві сили віддавав суспільній праці на користь народу. Література стала важливою ланкою у цій праці-боротьбі. Тож і не дивно, що в його творах навіть інтимні, психологічно-осо-бистісні мотиви чи не завжди тісно поєднуються з громадянськими, патріотичними.

Читацький практикум

Прочитайте сонет. Виконайте завдання.

Весна іде! В повітрі молодому Далекий крик мандрівних журавлів Вже розітнувсь: ключем вони додому У рідний край летять з чужих країв.

Весна іде! Веснянки задзвеніли,

Лунає спів по луках і гаях —

Мов устають нові могутні сили В людських серцях, придавлених серцях.

І в грудях знов солодкії бажання,

І в грудях знов устали поривання,

І встала знов надія молода.

О, весно, йди! Bd ждуть тебе, кохана: І небо жде, і жде весна приспана,

І ліс, і степ, і скована вода.

1888

Виявляємо літературну компетентність

1. У чому полягає жанрова своєрідність сонету?

2. Який образ циклу «Весняні сонети» є ключовим?

3. Що таке психологічний паралелізм?

4. З якою метою його використав автор? Наведіть приклади.

5. Визначте мотиви сонета «Весна іде!..».

Виявляємо творчі здібності

6. Який твір Б. Грінченка сподобався вам найбільше? Напишіть на нього відгук. Презентуйте відгук у класі або соціальній мережі.

Запрошуємо до бібліотеки

Щоб дізнатися більше про українську літературу другої половини ХІХ ст., прочитайте твори І. Нечуя-Левицького «Гетьман Іван Ви-говський», Панаса Мирного «Лихі люди», «Повія», Б. Грінченка «Каторжна», М. Старицького «Облога Буші», «Молодість Мазепи».

ПОВТОРЮЄМО ТА УЗАГАЛЬНЮЄМО

Щоб перевірити свої знання з розділу «Українська література другої половини ХІХ ст.», виконайте завдання в підручнику та пройдіть тест в електронному додатку до нього.

Виберіть правильний, на вашу думку, варіант відповіді.

1. Прочитайте уривок.

Та й робоча ж ваша дочка! Що за золота в вас дитина. Там так пильнує коло роботи, що й не розгинається.

Укажіть, хто й кого вихваляє в уривку

А Довбишиха Мотрю В Омелько Мотрю

Б Кайдашиха Мотрю Г Кайдашиха Мелашку

2. Прочитайте уривок.

Не сказавши нікому й слова, Мотря вхопила ... за ногу, витягла з борщу та й дала драла з хати.

На місці крапок треба вставити слово А кабана В курку

Б порося Г півня

3. Прочитайте уривок.

В волості присудили або дати ... десять різок, або заплатить матері п'ять карбованців, як тільки ... не перепросить матері й не помириться з нею. Яке ім'я слід уставити на місці крапок?

А Балаш В Лаврін

Б Омелько Г Карпо

4. Прочитайте рядки з твору «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».

Одно невеличке слівце «Дін», як молотком, ударило її в голову... Пам'ять у неї зразу прокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й кинула бідувати на старість... В уривку йдеться про таку подію:

А повернення до Пісок Івана Вареника Б звістка про смерть Чіпчиного батька В звістка про відбирання Мотриної хати Г зазіхання Луценкового небожа на Чіпчину землю

5. Установіть відповідність між персонажами і їхніми репліками.

Персонаж

1 Мотря Жуківна

2 Грицько Чупруненко

3 Христя

4 Чіпка Вареник Репліка

А Своя сорочка ближча до тіла...

Б Ведіть у волость!., та зв'яжіть, щоб не втік бува!

В Хто ж винуватий у вашому лихові?.. Мабуть, чи не самі?..

Г Скільки я літ працювала. А тепер — рідна дитина все по шинках розносила!..

Д А правда де? Де її поділи?

6. Хто і кому говорить: «...хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо...»?

А Максим Ґудзь Галі В Максим Ґудзь Явдошці

Б Чіпка матері Г Чіпка Галі

7. Речення «Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!» передає життєву філософію

А Галі В Грицька

Б Христі Г Чіпки

Дайте розгорнуті відповіді на запитання, виконайте завдання.

1. За яких умов розвивалась українська література другої половини ХІХ ст.?

2. Які українські організації опікувались національно-культурним розвитком?

3. У чому полягають особливості реалізму як літературного напряму?

4. Які українські автори писали реалістичні твори?

5. До яких основних тем зверталися реалісти?

6. Які риси реалістичного твору властиві повісті «Кайдашева сім'я», роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»?

7. Коли в Російській імперії дозволили українські вистави?

8. Хто з відомих акторів і драматургів належав до «театру корифеїв»?

9. Які твори М. Кропивницький і М. Старицький написали для театру?

Ви опрацювали розділ «УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА другої половини ХІХ ст.». Яких успіхів у навчанні ви досягли? Як розширилася ваша літературна компетентність?

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Матеріал цього розділу відкриває перед вами широкі можливості для усвідомлення гуманізму як основи світоглядних переконань розвиненої особистості, оптимізму й життєствердження як важливих духовних цінностей буття; розуміння благотворного впливу на людину краси природи; усвідомлення рівності жінок і чоловіків у всіх сферах суспільного життя як необхідної умови розв'язання актуальних політичних, соціально-культурних та психологічних проблем.

Опрацьовуючи матеріал розділу, ви маєте змогу набути та виявити такі компетенції:

літературну — уявлення про модерністські тенденції в українській літературі; знання творчих біографій І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, В. Стефа-ника, Лесі Українки, В. Винниченка, П. Тичини, Б. Лепкого, І. Гагринського; уміння аналізувати імпресіоністичну, неромантичну, експресіоністську поетику;

ключові — уміння встановлювати причинно-наслідкові зв'язки між подіями твору; висловлювати власну думку про українську ментальність, національний характер, народну мораль і етику; застосовувати набуті знання для порівняння творів української та зарубіжної літератур; зіставляти специфіку розкриття теми в різних видах мистецтва; визначати роль і місце української літератури у світовому контексті.

 

Це матеріал з підручника Українська література 10 клас Борзенко, Лобусова